http://mpj.lviv.ua Mikroskop pana Jurka ru-ru http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=521 Їхали Хозари із торгу з розбою.
Підманули Галю забрали з собою.
Дівчинонько гарна, поїхали з нами.
Краще тобі буде як в рідної мами.
Галя согласилась, на віз почепилась.
Та й повезли Галю темними лісами.
Стали спочивати в темному ярочку.
Там і оганьбили українську дочку.
Прив’язали Галю до сосни косами.
Підпалили сосну. Поїхали сами.....
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=520 З давніх-давен Україна населена народом глибоко релігійним. Християнська віра проникла у всі сфери життя: молитвою розпочинав свою працю хлібороб. Слово боже надихало воїнів на боротьбу з ворогами. Не раз бувало, що молитва, чи сильна патріотична проповідь скріпляла дух війська, впливала на його боєздатність. Все це залежало від духовного наставника, який перебував при ньому.
Західні християни називають їх капеланами (середньовічною латинською – capellanus – священик, священик у війську) в пам’ять про „великодушного воїна” Святого Мартина Турського, який народився в Самарії (область Римської імперії на придунайських землях) у першій половині IV століття. Батько його був язичником і займав високе військове становище. Отож віддав сина до війська. Мартин був охрещений. У війську вів більш чернече, ніж вояцьке життя. Одного дня він сказав своєму комендантові: „Досі я служив тобі як вояк, дозволь мені тепер служити Христові”.
Історичні джерела засвідчують наявність духовних пастирів при українському війську княжої доби. Боронячи рідну землю, українські вояки просили у Всевишнього допомоги на полі битви. В давньому літописі знаходимо слова, які стверджують, що перед битвою з половцями у 1103 році „князі й вояки молили бога й обіти подавали богу і Пречистій його Матері – один кутею, другі милостинею для бідних, інші жертвами на монастирі”. Відомий історик І. Крип’якевич посилаючись на літопис, писав: „... зустрічаємо у війську духовенство. Під час походу на половців 1111 року, коли князь Володимир Мономах приставив попів своїх, щоб їхали наперед війська співали тропарі та кондаки Чесного Христа і на канон Святої Богородиці”. Союз служителів віри та воїнів розпочав своє формування з перших віків християнства на Русі. Руське військо сприймалось тоді, як святе і доблесне, називали його „христолюбивим”.
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=519 Вже сьогодні можемо сказати, що ряд проектів запущених у Львові, пов’язаних з морською історією і справою в Україні, успішно здійснені, але ще не завершені, і сподіваємося, будуть відкривати нам нові обрії і країни.
Перш за все, це прекрасна реконструкція української козацької чайки. Вона була задумана ще в 1987 році. Запроектував її і здійснив у 1991- 1992 роках львівський художник-коваль Василь Качмар з Товариством „Кіш”. Це, власне другий проект – козацька громадська організація Товариство „Кіш”, яка діє і нині, була заснована 16 червня 1990 року. Чайку назвали „Пресвята Покрова”. Її технічні характеристики – вітрильно-моторне судно, довжина – 20 м, ширина – 4,1 м., осадка – 0,9 м., висота надводного борту – 0,9 м., щогла – 13 м., площа прямого вітрила – 56 м.кв., водовиміщення – 18 т., маса – 13 т., крейсерська швидкість – 7 вузлів, максимальна швидкість – 10 вузлів, 20 весел, 6 гармат-фальконетів 56-мм, мотор VOLVO-PENTA – 50. Третій проект, пов’язаний з попередніми, експериментальна експедиція „Українське море” почалася зі спуску чайки на воду 12 травня 1992 року. Експедиція була присвячена 500-літтю заснування Запорізької Січі і 500-літтю відкриття Америки нашим земляком Христофором Колумбом (земляком, в широкому розумінні – європейцем). Тому вона мала на меті, перш за все, пошанувати святі козацькі місця – Канів, Трахтемирів, Капулівку, Запоріжжя, Хортицю, Базавлук, Черкаси і дійти до Генуї і Барселони міст, пов’язаних з ім’ям великого мореплавця.
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=518 Наша громадська організація Товариство „КІШ” з самого початку взяло таку орієнтацію. В нашому козацькому товаристві можуть бути християни будь яких конфесій, якщо вони підтримують Україну. Може в нас бути і мусульманин, і буддист, і язичник, якщо він патріот України.
До нас днями приїжджала татарка з Криму, котра приїхала подякувати Симчичу Мирославу, котрий очолив найуспішніший бій і перемогу УПА в Карпатах, на Рушорі у Космачі, в якому було знищено 450 російських карателів і загинув лише один український герой.
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=517 Після довгої перерви, нарешті, трапилася нагода видати черговий номер „MPJ”. При такій радості у моїй голові святковим ксилофончиком почали звучати оди та тропарі. На кшталт:
Він сидів,
Вона працює –
А пан Юрко інформує!
Але досить жартів. Скоро будемо відзначати день Пресвятої Покрови, котрий і досі в офіційних календарях зазначається, як „День українського козацтва”. А хіба лише день козацтва? Давно вже пора перетворити його на день Українського Війська. До нього й слід приурочувати паради, нагородження та підвищення у рангах достойних вояків.
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=516 ЗАМІСТЬ ЕПІГРАФУ
Г ОГ ОЛ Ю
За думою дума роєм вилітає, Одна давить серце,
друга роздирає, А третя тихо,
тихесенько плаче У самому серці, може,
й Бог не бачить. Кому ж її покажу я, І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово? Всі оглухли – похилились В кайданах... байдуже... Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже. А що вродить з того плачу? Богилова, брате... Не заревуть в Україні Вольнії гармати. Не заріже батько сина, Своєї дитини, За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. Не заріже – викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Це б то, бачиш, Лепта удовиці Престолові-отечеству Та німоті плата. Нехай, брате. А ми будем Сміяться та плакать.
Тарас Шевченко Тарас Шевченко завжди вважав Миколу Гоголя українським літератором. Так вже розпорядилася доля, що ці великі українці, орючи одну й ту саму ниву, ніколи не бачилися віч-на-віч. З листування Тараса Шевченка дізнаємося, що він дуже хотів зустрітися з Гоголем особисто. При цьо¬му вважав, що у духовній сфері така зустріч давно від¬булася. Бачив себе і Гоголя у якості двох рівноправних сторін єдиного літератур¬ного процесу: «Ти смієшся, а я плачу, великий мій дру¬же.» Сміятися й плакати – це і є надзавдання літерату¬ри. Будь-якої літератури, а української тим паче. Дехто й досі сумнівається, чи був Гоголь українським пись¬менником. Дивно. Шевче¬нко не сумнівався. http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=515 У Першій Світовій війні вперше в історії воєн, була використана найновіша військова техніка – це військовий повітряний флот (авіація), який досяг високого ступеня досконалості. Війна, яка набувала характеру позиційної (окопної), а позиції воюючих сторін загороджувалися довготривалими укріпленнями, унеможливлювала повноцінну розвідку, виключно силами кавалерії і наземних військ. Відтак виникли нові форми її розв’язання. Такі функції в армії перебрала на себе новоутворена авіація. Зі створенням Західно-Української Народної республіки у 1918 році, Державний Військовий Секретаріат звертається до гетьмана Павла Скоропадського з проханням допомогти сформувати Галицький авіаційний загін.
Головнокомандувач УГА полковник Гнат Стефанів своїм розпорядженням доручає поручнику Петру Франкові організовувати та створити авіаційний відділ УГА. Петро Франко (1890-1941) – син Івана Франка, належав до середовища славних борців визвольних змагань за волю України. Народився у селі Нагуєвичах 28 червня 1890 року. Закінчив у Львові Українську Академічну гімназію та Львівську Політехніку. Будучи студентом активно включається в громадське життя. Був пропагандистом фізичного виховання, членом молодіжного товариства „Сокіл”. У 1911 році стає одним із засновників молодіжної організації „Пласт”, метою якої було військовий вишкіл української молоді, редагував часопис „Пластовий табір”. http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=514 Попри то все, було що повезли мене на море вигріватися, бо малим я був рахітик. Через то бабця мене напихала пирогами з мастегою, а як вже дуже впирався, то давала пайду хліба з маслом і миску трускавок зі сметаною і з цукром. То була головні смаколики усіх дітей Чудиків, а ще когутики. Когутиками називалися дві речі. По-перше пісюн, по друге, коли бабця місила бульбу з сиром і цибулькою на вареники, то ми собі трохи брали того місива і ліпили смачні когутики. Ще цьоця Гася Чудикова робила дуже смачні картопляно-гречані пляцки. Але найліпше було на весіллях, бо тоді було повно солодкого печива, тортів і пляцків, і як ми казали газ-бульки з восропом щоби в носі шарпало.
Хоча був час несвідомості, коли на морі я купався наголяса, а відтак від старших хлопців навчився скакати з пірса бомбочкою, орлом, оленем і робити „букет бабці” з віялом бризок, скачучи на дупу, але в селі то було не дай Боже. І десь чи не до шостого класу, я встидався, коли бачив голу ногу, але то в місті. На селі все мінялося, і ми ганяли толокою в самих трусах. Лише вбиралися на вечір, як зачинали тяти комарі. Ще я назброїв то, що ракеткою від бадмінтону збивав бомків, потім підкидав камінці і нарешті збив вікно в кухні цьоці Миросі. А справ з заваленими дровами, збитим горням, втопленим відром, розбитими ліктями, колінами і головою чи поломаним сусідським ровером то й не злічити. На селі я ставав збиточником, але там всі робили збитки.
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=513 Два товариші, котрі багато пережили разом, і на розкопках і в мандрах, і на війні, і на морі, після сходження і розривів з різними жінками, приходять до висновку, що жінку своєї мрії жоден з них не зустрів, тому молодший, 21 річний Святослав пропонує старшому Володарю, котрому 30 літ знайти гарну і недурну жінку, щоби вона народила від Володаря доньку, яку б вони разом виховали, як майбутню дружину для Святослава. Вони успішно здійснюють свій план. Вони разом бавлять і виховують маленьку Світозару, але , коли їй виповнюється 16 років, і вона закохується в Святослава, якому вже 37 літ, то Святослав не може відповісти їй взаємністю, бо любить як сестру, чи доньку.
http://mpj.lviv.ua/modules.php?name=News&file=article&sid=512 Іслам, з арабської мови означає покірливість. Друга назва цієї “релігії покори” – мусульманство (араб. – відданість Богові). Ця релігія про вірність та моральні обов’язки віруючих виникла на початку VII ст., в середовищі арабських купців Аравійського півострова. Засновником ісламу вважають Магомета (існують різні видозміни його імені – Магомед, Мухамед).
Магомет, як арабський купець, що жив та торгував серед юдейських купців торгового містечка Медіни ( за твердженням дослідників ісламу) вступив з ними в фінансовий та, як наслідок, етнічно-етичний конфлікт, що згодом переріс у світоглядно-релігійний. Вступивши в конфліктні відносини, Магомет змушений тікати з Медіни до давнього центру язичницького поклоніння арабів – містечка Мекки, яке знаходилося південніше Медіни на великому караванному торговому шляху між Індією та Середземномор”ям. Тут він усамотнюється як пустельник в печері та, за твердженням сучасників, в роздумах отримує (в стані трансу) усні настанови „Божого слова” як догмати віри. Аналізуючи старозавітні релігійні настанови „юдейського закону Мойсея”, Магомет вважає, що юдейські рабіни-навчителі відійшли від правдивої віри (спільного для давніх юдеїв та арабів) єдиноплемінного патріарха Авраама, почали сповідувати замість настанов писаного закону (Тори), настанови усного доповнення (до Тори) Талмуду. За твердженням юдейських книжників-фарисеїв, Бог-Ягве передав тільки для юдеїв, як усне таємно-містичне доповнення до Скрижалів Заповіту, коли пророк Мойсей вдруге піднявся на гору Сінай зі скаргами до Бога на навернення його одноплемінників до язичницького ідолопоклонства „золотому тельцю”.
Узагальнюючи язичницькі вірування арабських кочових пастухів в патріархального Бога, та надавши їм особливостей старозавітнього юдейського етнічного єдинобожжя, Магомет створив релігію для ментальності арабського етносу (кочовиків-пастухів) з місією Бога-воїна – відвойовника релігійно-життєвого простору торгово-кочового розселення семітських народів, для якої присвятив усе своє життя воїна-торговця. Магомет хоче поправити несправедливість, та влити нове дихання в деформоване Талмудом релігійне світосприймання патріарха Авраама, який на горі Моріа (місце пізнішого Храму в Єрусалимі) склав на жертовному камені першу усну молитву, як словесну жертву (не кровну) Богові, в якій молив всевишнього прийняти його кровну жертву. Бог почув звернення-молитву, прийняв її як молитовну жертву та зупинив кровну жертву, якою мав стати син Авраама. Тому на місці зруйнованого римлянами храму Бога юдеїв – Ягве, Бога земного перебування в святая святих „Його храму”, якому талмудисти-фарисеї приносили тільки кровну жертву (не молитовну) Магомет постановляє спорудити „справжню” відновлену Авраамову святиню – Храм всіх семітів (не тільки юдейського одноплемінного Ягве) – Мечеть Пророка (з араб. Масджид), як головний Дім молитви. В цій святині ян „центрі Всесвіту” має відбуватися молитовна (не кровна) жертва Богові всіх семітів – Аллаху. З арабської Аль-Іл-ах перекладається як Верхній-Бог-дух (загробний), тобто Верховний Бог небесного (не земного, як Ягве) перебування. З цього місця Магомет пізніше відійде на небеса до Бога.